Якою бачите ситуацію в Україні?

– Останні два десятиліття країна щороку переживає дуже складний час. Думаю, наступні 20 років буде точно так само. Треба визнати, що якраз труднощі й є нашим нормальним станом. Зрештою, суспільство може розвиватися і просуватися вперед тільки через конфлікти. Тому погано, коли їх нема. У нас у цьому сенсі все нормально.

Нинішній режим значно кращий за попередній. Той був лицемірний, а теперішній – чесний. Ці люди навіть не намагаються робити вигляд, ніби хочуть щонебудь змінити для України, що люблять нас і цю землю. Вони хочуть тільки красти – а те, чого не вкрасти, прагнуть заарештувати. І це дуже добре, бо не викликають ілюзій. Звісно, хотілося б, щоб публіка трохи активніше реагувала на подразники, але будемо сподіватися, що поступово це станеться.

Із другого боку, наш теперішній нелицемірний і чесний режим є слабкий. І це дає надію. На це вказує те, як він пасує перед найменшими труднощами. З'являється лише тінь народного незадоволення – і режим уже відступає від намірів, які мав.

Років за два все вже буде вкрадено остаточно. І те, що є в державній власності, і земля. Але не треба так переживати з цього приводу – бо все, що вкрадено, може бути відібрано. Свого часу вірмени скупили весь Азербайджан. Зараз в Азербайджані немає вірмен. Тобто, тут нема великої проблеми. На мій погляд, іде все, як і має йти. Ненависть потроху наростає, а ілюзії зменшуються.

І який має бути результат?

– Повстання. Це саме те, чого ми очікуємо 20 років. Весь час хочемо, щоб хвиля народного гніву нарешті піднялася й усі погані люди висіли на ліхтарях на Хрещатику. Коли­небудь це ж має статися, зрештою.

А після того що? Ті, хто прийдуть на заміну, матимуть достатній фах, щоб вирішити економічні, суспільні проблеми?

– Ми намагаємося весь час мислити категоріями XIX століття – коли ці категорії державного устрою і сформувалися. це не зовсім вірно. Держава у світі одна – це бюрократичний інтернаціонал. Національні держави є його філіями. Якщо колись національна держава була зброєю нації проти світу, то сьогодні це знаряддя, за допомогою якого бюрократичний інтернаціонал дресирує націю. Відповідно, що буде з державою, її апаратом, конституцією, нас особливо не має цікавити. Все це уніфікують відповідно до нинішньої моди, й така уніфікація в світі постійно відбувається. У нас буде точно така ж держава, як і скрізь.

От як розвиватиметься суспільство – оце цікаво. Мені здається, що в ньому все вирішувати має вільна гра сил. Будемо сподіватися, що внутрішні національні українські сили виявляться сильнішими за деструктивні, антинаціональні. Треба дати їм можливість нарешті зіткнутися за відсутності поряд прокуратури.

Своє місце у світі країна тоді знайде?

– Сподіваюся, що так. Хоча тут є великі труднощі. У тому самому XIX столітті, навіть на початку XX, будьяка нація хотіла розширятися, відбирати британські колонії в Центральній Африці. Хотіли, щоб поліція країн­сусідів складала протоколи нашою мовою, щоб наш суд був наймогутніший, а гармата мала найбільший калібр. Нині колонії нікому й задарма не потріб­ні – це нерентабельно. Не сильно потрібні й гармати. Тож у чому мають полягати націо­нальні амбіції – перевищити Китай за обсягами випуску м'яких іграшок чи контрафактних штанів? Це не те, за що хочеться лягти кістьми. Це не може бути предметом мрій – хіба що економічних розрахунків.

Сьогодні не залишилося людей, які готові вбивати, вмирати, жертвувати власною кров'ю і жовчю заради пенсійного законодавства чи будьяких соціальних тем. Навіть, хоч як це прикро, заради національних цілей. А от в ім'я Аллаха – готові жертвувати. Будемо сподіватись, що знайдеться достатня кількість готових жертвувати в ім'я Ісуса Христа. Саме в цьому ми могли б мати місію в світі. Історія європейських націй позаду, а наша – попереду. Ми ще маємо відвоювати те, що вони вже втратили. І тому потрібно розглядати свою місію як релігійну.

Інших варіантів немає?

– Ні. Усі ж цілі в практиці розвитку суспільств вичерпані – залишається хіба що підтримувати нормальний рівень споживання. Якщо соціально активний елемент в Україні хоче підтримувати нормальний рівень споживання – треба негайно виїжджати в Іспанію, Португалію чи Сполучені Штати.

Ви бачите Україну в мабутньому єдиною чи, наприклад, двома державами?

– Безумовно, що це єдиний народ, і всі ці видумки про розділення – штучна тема. Будь­які такі ексцеси переважно оплачені Старою площею (на ній розташована будівля адміністрації президента РФ. – "Країна"). До речі, не дивлячись на те, що при владі промосковський президент, промосковські уряд, генпрокуратура та СБУ, Москва на жодну копійку не зменшила фінансування в Україні сепаратистських проектів, не зменшила зусилля зі збурення тут міжнаціональної ненависті. Але дуже вид­но, як, попри все це, воно погано вдається. Наскільки всі ці акції симулятивні. Як тільки українська спільнота почне проявляти себе повноцінно і сильно – люди згадають себе українцями не тільки на Донбасі. У Москві живуть мільйон українців, величезна кількість є в Сибіру. Вони можуть згадати себе українцями, якщо ми в собі їх згадаємо.

Як має зріти суспільство? Про що повинна потурбуватися громадськість?

– Наше суспільство робить те, що має робити. Активно працюють і досягають своїх цілей волонтерські об'єднання – наприклад, для допомоги онкохворим дітям. Групці людей удається напружувати і профільне міністерство, і Кабінет Міністрів. Дуже багато дітей врятовано завдяки цим людям. Ми бачимо, як діють групи комунального самозахисту – активно і, в принципі, успішно.

Чого, єдиного, нам не вистачає – то це українського підпілля. Але будемо сподіватися, що й воно колись виникне, позаяк і кількість акцій явно кримінального характеру потрошку збільшується. Збройне підпілля – це дуже прикра річ. І я, як пацифіст, сам противник цих речей. Але наявність збройного підпілля – це індикатор здоров'я нації. Нація без нього – хвора.

Однак тут нічого не треба робити – це робить Бог. Чого раптом вівці перетворюються на вовків, ми ніколи не можемо сказати. Мені доводилося бувати у Придністров'ї до 1992го. Було неможливо повірити, що ця жалюгідна публіка буде здатна викопати шанці й почати відстрілюватись від молдаван. Поїдьте в Придністров'я зараз і подивіться на цих людей – ви не повірите, що вони були спроможні на збройний спротив не так уже й давно. Не віриться – а вони це зробили. Чому так сталося? Не знаю. Бог торкається пальцем – і в якомусь місці починає генеруватися історія.

Як оцінюєте події в арабському світі?

– Вони знов показують нам явище революційного резонансу. Так буває завжди: щось починається в одному місці і потім дуже швидко резонує на широкому просторі. Ніколи не буває однієї революції в одній країні. Бог пише широкими мазками. Приміром, революційні події 1648го. Коли почалася Хмельниччина – одночасно почався кривавий етап англійської революції, було повстання в Палермо, революція в Неаполі, падіння північних провінцій у Нідерландах, початок фронди у Франції – це все один рік.

Ті країни були значно менше між собою пов'язані, ніж країни сьогоднішнього світу. Ми абсолютно чітко можемо сказати, що хоч би де почалося – в Білорусі, Росії чи Україні – це перекинеться на всіх. Думаю, наступний рік буде гарячий, тому що десь воно почнеться.

Чому саме 2012й?

– Так воно виглядає. Це – вибори в Україні, вибори в Росії, серйозні економічні проблеми в Білорусі. Вибори, зрештою, у Сполучених Штатах. Та й, будемо сподіватися, терпець урветься. Принаймні, ми запланували на наступний травень конгрес правозахисників, де основними будуть питання засудження тортур над Могильовим і порушення громадянських прав політв'язня Януковича.

Як рухається ситуація з членами "Братства", які за ґратами?

– Зараз важко. Із цим краще було за Ющенка – тоді ми своїх викупали, суддів цікавили тільки гроші. Зараз Януковичу, на жаль, вдалось побудувати суддівську вертикаль, і це все стало значно важче.

Який рівень цін?

– Це залежно від тяжкості справ. Найбільше за раз заплатили 25 тисяч доларів – за одну людину. Але ми ж не зай­маємось економікою – там зовсім інші порядки сум. А в нас звичайні кримінальні справи, тому й ціни відповідні.

Як оцінюєте діяльність "Свободи"? Чи події 9 Травня у Львові не мають на меті підвищити в суспільстві рівень агресії?

– У нашому суспільстві занадто мало агресії, її треба нарощувати. Народ має бути агресивніший до загроз. Те, що "Свобода" намагалася вчинити якісь провокації – позитивне явище. Безумовно, усім хотілося б, щоб хороші люди зібралися всі разом і вбили всіх поганих. Але, навіть те, що було зроблено – слава Богу, що вже хтось щось робить. На деякі провокації варто піддаватися. Якщо плюють в обличчя – треба бити у відповідь. Тут нічого не зробиш. Навіть якщо комусь це здаватиметься неконструктивним.

Чи не може радикалізм "Свободи" маргіналізувати патріотичний рух?

– Радикального тут нічого немає. Звичай­ний, рядовий протест у цивілізованих країнах у нас вважали б громадянською вій­ною. Подивіться, як поводяться профспілки Франції, захисники тварин, що роб­лять громадські організації Греції та Великої Британії. До такої кількості насильства нам іще рости й рости.

І тут не про маргіналізацію мова. Нація явно в стані національно­визвольної боротьби. А вона в усьому світі ведеться однаковими способами.

Що мала б натомість робити влада?

– Вони все роблять дуже правильно. Потрібно зараз зібрати якомога більше з усіх грошей і дружити з Росією. Бо вони розуміють, що ховатися все одно доведеться під Москвою.

Як ставитеся до президентства Леоніда Кучми?

– Першу половину його правління нація явно догулювала застій. Україна ментально все ще перебувала в Радянському Союзі. А потім українська політика почала стрімко ускладнюватися. У Кучми були різні моменти, він часто був неефективний. Але під кінець у цій людині прокинувся патріотизм. Можемо згадати, як він реагував на загрозу з Тузлою – дуже адекватно.

Чому у вашому офісі стоїть його статуя?

– 2006го кілька жуліків створили блок "За Кучму", і один із них звернувся до мене: вигадай щось, щоб розкрутити цей блок. Я сказав: треба ставити пам'ятники Кучмі. У Києві кінний, а в Дніпропетровську – в парі з Лазаренком. Кучма стоїть, а Лазаренко сидить. Вони схопилися за цю ідею, але потім це всохло до одного пам'ятника Кучмі, і то без коня. Зробити цей пам'ятник попросили нас. Я попередив, що в нас класичні смаки, і тому його буде зроблено відповідно до них. Відкривав пам'ятник один із лідерів блоку Олександр Волков. До церемонії він його не бачив. Коли зняли простирадло й Волков побачив зеленого Кучму – в нього відвисла щелепа. Нічого не сказав, сів у машину й поїхав.

Більше з цими хлопцями ми контакту не мали

текст: Антон СЕМИЖЕНКО  

http://gazeta.ua/