Кажуть, нині якщо й борються, то хіба що за матеріальні блага. Мовляв, борці за ідею вимерли, мов динозаври. Лишилися тільки прагматики. Левко Лук’яненко усім своїм життям це твердження заперечує. В’язень власного світогляду, в’язень совісті, він уперше був засуджений «за антирадянську агітацію і пропаганду» в 1961 році до вищої міри покарання, три місяці провів у камері смертників. А злочином було те, що він відстоював конституційне право України на самовизначення. Верховний суд замінив вищу міру на 15 років ув’язнення. Після звільнення в 1976 році Левко Лук’яненко, юрист за освітою, змушений працювати електриком у лікарні. Не минає й двох років — і знову арешт (за іронією долі, постанову про арешт підписано 10 грудня — у День прав людини). Цього разу суд визнає члена Української групи сприяння виконанню Гельсінкських угод Левка Лук’яненка особливо небезпечним державним злочинцем-рецидивістом і засуджує до десяти років позбавлення волі в таборах особливого режиму і п’яти років заслання...

Роки ув’язнення не зламали цього нескореного українця. Пройшовши через складні випробування, Левко Григорович зберіг живий розум, почуття гумору і прихильність до людей. 24 серпня у Левка Лук’яненка подвійне свято: День народження вільної України і день його народження.

«Вища міра! Слова ці вдарили наче гумовим кийком по голові»

— Ми впізнаємо Левка Лук’яненка за розкішними вусами. Але, виявляється, був випадок, коли навіть ваша перша дружина, приїхавши на побачення до тюрми, ледь упізнала вас — ви були із бритою головою і… без вусів.

— Я вам скажу, що тоді через вуса розгорнулася справжня боротьба. В тюрмі існує багато всіляких «не можна». Скажімо, не можна відпускати вуса. Бо вуса стали ознакою українськості. Відпустив їх — отже, ти український націоналіст. Тому вуса нас змушували голити. Ми протестували. Тоді два «менти» брали незгідних під руки, прив’язували до крісла, і тюремний перукар голив, як йому заманеться. Так я залишився без вусів. Увесь час писав протести, розцінюючи такі акти насильства як спробу знищити одну з моїх національних ознак. І за першої ж можливості, коли з тюрми мене перевезли на заслання, почав відпускати вуса. Так і ходжу з ними по цей день.

— Час усе розставляє на свої місця: колишній «зрадник Батьківщини», «ворог народу», політв’язень-рецидивіст став національним героєм. Та, мабуть, важко забути випробування, через які довелося пройти. Левку Григоровичу, вам досі сняться тюрми, табори?

— Ви знаєте, ні. Не сняться. За час, відколи я звільнився, тюрма наснилася мені разів два-три. Усе дуже просто: там я думав не про те, як мені холодно чи голодно, а про те, як вивести Україну з рабської неволі. Із цими думками я лягав і вставав, а тому мій мозок не був завантажений картинами ув’язнення. Звичайно, десь у пам’яті вони залишилися. І тими спогадами я дорожив. Бо припускав, що, можливо, доживу до того дня, коли матиму багато вільного часу й запишу їх. Мене ніколи не мучило те, що десь-колись мені було погано. Бо якби пам’ятав тільки погане, просто не мав би теперішнього життя. Бог мудрий: він створив нас такими, що будь-яке горе ми забуваємо, і воно не заважає нам жити далі. Сила поточного життя — це така велика річка, яка затягує тебе. І ти пливеш…

— Виступаючи на другому процесі як свідок, ваша перша дружина сказала, що Гельсінкський акт — провокація для таких наївних людей в СРСР, як її чоловік. Відстоюючи ідеї, які не могли вкоренитися й прорости в тодішньому суспільстві, ви були ідеалістом, мрійником, наївною людиною?

— Ідея незалежності поступово зріла в моїй душі. І вже у 20 років я твердо знав, що боротимуся проти Російської імперії за самостійність України. Тобто я абсолютно свідомо обрав шлях мирної боротьби за незалежність, спираючись при цьому на законодавство.

— Однак якраз цього й не могли пробачити вам охоронці соціалістичного порядку. За інакодумство «найгуманніший у світі» радянський суд засудив вас до вищої міри покарання…

— Отут маємо справу з подвійною дійсністю. З одного боку, існував образ держави, який вимальовувався з її законів. А з іншого — суть: яка ця держава насправді. Так от, у законах проголошувалося право кожної республіки на вільний вихід з СРСР. А раз закон проголошено, то право не може бути відсутністю цього права. Тому не було злочину в постановці питання про вихід України із Союзу. Це логічно. Звичайно, якоюсь мірою я потрапив під вплив юридичної науки, юридичної свідомості, а тому, може, більше, ніж потрібно було, вірив у писані закони. При цьому я бачив іншу дійсність: за кожне слово про самостійну Україну ловили, судили й заганяли до Сибіру. Тому я добре знав, яку долю можуть мені приготувати. Але самостійна Україна стала для мене цінністю, вищою за життя. Звісно, я не прагнув у тюрми, але розглядав її як можливий і прийнятний варіант. Бо якщо не прийнятний, тоді взагалі не берися за цю справу.

—Левко Григоровичу, а страшно почути вирок: вища міра?

— Слова ці вдарили наче гумовим кийком по голові. Удар глухий, але сильний. Звичайно, страшно. Адже в мене вже були величезні задуми. І раптом все може обірватися. З історії ми знаємо, що не кожному солдату судилося здійснити подвиг — багато їх загинуло, не дійшовши до фронту й жодного разу не вистріливши. На жаль. І мені було шкода, що намічене залишиться нездійсненим. А ідея незалежності — це гігантська ідея, і в кожного народу знаходилися люди, які гинули за неї. І я думаю: доки є такі люди, ідея ця житиме. Тож і для мене смерть була варіантом небажаним, але прийнятним.

«Проходячи повз камеру Стуса, я, як завжди, голосно привітався. Але Василь не відповів…»

— «Боже, який важкий шлях до волі!» — пишете ви у своїй книзі, маючи на увазі шлях українського народу до незалежності. Але не менш важкий і ваш шлях до волі. 25 років по тюрмах і таборах… Як вам вдалося вистояти, вижити? Адже багато хто тоді не зміг протистояти системі — ламалися справді сильні, яскраві особистості: одні потрапляли до божевілень, інші — калічили себе, треті — обирали смерть від голоду…

— Так, існувала ціла система, як знищити людину. Звичайно, спочатку, коли бачиш, як тебе принижують, топчуться по твоїй гідності, хочеться вдарити першого-ліпшого «мента», а потім нехай розстріляють. Але не можеш цього зробити. Адже борешся не з «ментом», а з великою Російською імперією, її духом, ідеологією. За самостійність України. Усвідомлення величі ідеї, за яку боровся, заспокоювало душу. І це допомогло мені вистояти. З іншого боку — були й мої суто практичні кроки, які також допомагали. Скажімо, побачивши, що нас виводять із смердючої камери всього на півгодини чи годину подихати свіжим повітрям, я покинув курити. А на гроші, які хтось викидав на махорку, купував олію. Я щодня робив зарядку, по можливості бігав. І, ясна річ, завдяки тому, що батьки народили мене з міцними жилами, і завдяки підтримці Господа Бога я виходив порівняно здоровим звідти, де багато хто просто не витримував…

— До речі, про тих, хто не вижив. Ви близько знали тих в’язнів совісті, яких нині знає вся Україна, ваші шляхи перетиналися в тій чи іншій тюрмі, ви розповіли про останні миті життя Юрка Литвина, Олекси Тихого, Василя Стуса… Цим людям було притаманне загострене почуття справедливості. Чи не воно й привело їх до трагічного кінця?

— Перебуваючи в тюрмі, ми прагнули розповісти всьому світу, що в СРСР є політичні в’язні. А тому, починаючи з 1966 року, писали про нелюдські умови в таборах, про наші ідеали й незламність духу і використовували найменшу можливість передати цю інформацію на волю. Вона з’являлася потім у «самвидаві», потрапляла в закордонну пресу, на радіо «Свобода». У такий непростий спосіб ми зверталися до українців. Так от, я, коли знав, що за мною стежать наглядачі, робив вигляд, що не пишу, а приспавши їхню пильність, знову брався за олівець. Юрко ж Литвин, коли починав писати, не міг зупинитися. У результаті в нього відбирали написане, а самого кидали до карцеру. Найбільше щастило Василю Стусу — його слово в 90 відсотках виходило за межі тюрми. Завдяки цьому маємо сьогодні неоціненний скарб — незабутні рядки поезії Стуса. Ці люди сміливо йшли назустріч своїй долі. І якщо ця доля приготувала тобі могилу… Узяти Юрка Литвина. Почалося з того, що в нього заболіли зуби. Ми гуртом зверталися до адміністрації тюрми, та страждання людини нікого не хвилювали. Урешті Юрко не витримав постійного болю — полоснув собі бритвою по животу… Я бачив той поріз — він був не надто глибокий, і Юрка ще можна було врятувати. Але російській державній машині це було не потрібно… А Василь Стус, не витримавши постійних знущань, оголосив голодовку. Коли він помер, його тіло таємно винесли з камери. Мабуть, ми так ніколи й не дізнаємося, якою була кончина Стуса. Останні його слова: «Убили, гади» — наштовхують на думку, що йому допомогли піти на той світ… Щодня наглядачі вели мене на роботу, і, проходячи повз камеру Стуса, я кричав: «Доброго ранку, Василю!» (хоч нам це й забороняли). І він відгукувався. Того ранку я привітався, як завжди. Але Василь не відповів…

«Думаю, і я доклав зусиль до того, аби в грудні 1991 року майже 90 відсотків українців проголосували за незалежність»

— У вашому житті був момент, коли ви, людина, усією душею віддана Україні, клопотали про дозвіл покинути Батьківщину.

— Коли я звільнився в 1976 році, мене постійно переслідували. Я не мав змоги нормально жити, спілкуватися з друзями, мої листи і статті перехоплювали. Крім цього підлаштовували порушення режиму. Тобто весь час тримали на межі… Не витримавши, десь у серпні 1977 року написав заяву на ім’я Брежнєва з проханням дозволити виїхати із СРСР. У листопаді написав заяву вдруге. У відповідь у грудні мене знову заарештували…

— Що ви відчули, коли 9 грудня 1991 року заступник голови СБУ вручив вам 54 документи, які були вилучені з вашої слідчої справи як такі, що не містять ознак злочину? Що відчуває людина, котра провела за гратами третину життя, після чого їй кажуть, що вона, виявляється, не злочинець?

— Знаєте, на той час, коли мене реабілітували, давно вже все переосмислив. Я розумів, що ті так звані документи були написані для того, аби посадити мене за грати. А тепер їх мені повертають і кажуть, що в тому немає злочину. Тож виникає запитання: вчинив я злочин чи ні? Мені говорять: не вчинив. Але я тепер кажу: та ні, вчинив. Я не вчинив злочину проти української нації. Але проти Російської імперії я справді боровся, і тут мені не потрібні ніякі виправдання.

— Здійснилася ваша мрія — Україна стала незалежною. Чи все вас у ній улаштовувало?

— Багато чого не влаштовувало. Звичайно, я знав, що перебудова буде важкою, і якийсь час життя в незалежній Україні буде гіршим, аніж за радянських часів. Але що настане період такої руйнації — цього не міг навіть уявити. І це є предметом мого великого суму й жалю. Бо я думав, що наша держава, проголосивши незалежність, робитиме добро своїм громадянам, і життя в ній ставатиме кращим і кращим. Але нічого цього не сталося. Чи могли ми уникнути періоду руйнації? Розмірковуючи над цим запитанням, дійшов висновку: не могли. Що могло, скажімо, утримати Кравчука від злодійства? Любов до України, до ближнього? Любов до Бога чи боязнь гріха? Маючи антилюдський комуністичний світогляд, він сповідував лише одну ідею: як захопити й утримати владу. І вже маючи необмежену владу над великою країною, яку тепер не контролювала Москва, він діяв відповідно до комуністичної антиморалі, безкарно розкрадаючи Україну.

— Популярний нині автор Андрій Курков написав у своїй книжці: у нас що не президент — то біда для України.

— Фраза дуже близька до істини. Але річ не в тім, що в Україні немає справді достойних людей. А в тім, що народ обирає такого президента, яким є сам. Скажімо, у 1991 році не міг стати президентом ні Чорновіл, ні Лук’яненко. Народ не міг обрати націоналіста, бо слово «націоналіст» його лякало.

— Тут постаралася й радянська пропаганда: людям роками вбивали в голови, що націоналісти — вороги народу.

— А Кравчук — ближчий, зрозуміліший. Тепер візьмімо 1994 рік. Кого обрали президентом? Людям потрібен був червоний директор, це була своя людина для переважної більшості виборців. Ось таким чином Україна потрапила до рук злодіїв, шахраїв, безбожників.

— Розчарування від будь-якої влади неминуче?

— Так, наша влада весь час дає підстави для розчарування. Але низам, котрі нарікають на неї, не вистачає розуму сказати собі, що це ж вони й привели цю владу на верхні поверхи. Тому нехай народ розчаровується в собі, коли ставить президентом Кравчука або Кучму, а не патріота, котрий би тягнув добро з усього світу в Україну. А не з України.

— У 1991 році ви були кандидатом у президенти. Мабуть, бачили себе президентом незалежної України.

— Я використав статус кандидата для того, щоб їздити по Україні й агітувати за незалежність. Я виголосив, мабуть, тисячу промов, і кожну закінчував словами: «Люди добрі, ви можете обрати мене президентом чи ні — це ваша воля. Але молю вас обрати незалежність України». З подібними словами звертався до українців і з телерадіоефіру. Таким чином, думаю, і я доклав зусиль до того, аби в грудні 1991 року майже 90 відсотків українців проголосували за незалежність України.

— Ви були першим послом незалежної України в Канаді, та через півтора року подали у відставку.

— Коли у вересні 1993 року Кравчук погодився поділити з Росією Чорноморський флот, я вважав таке рішення зрадою інтересів України і на знак протесту подав у відставку. Чому Кравчук не мав права на такий крок? Бо парламент України ще до проголошення незалежності ухвалив закон про економічний суверенітет, згідно з яким усе майно на нашій території (у тому числі й приписане до портів) є власністю України. А Кравчук погодився поділитися нашою власністю, завдавши тим збитків Україні приблизно на 45—
50 мільярдів доларів.

— На якому боці барикад був вічний революціонер Левко Лук’яненко під час помаранчевої революції?

— На боці демократичних, патріотичних сил, які виступили проти Кучми та його олігархії. Я був радий, що на чолі нашого блоку стояв помітний політик молодшого покоління Віктор Ющенко.

— Але згодом ви розчарувалися і в ньому.

— Ми ж із вами вже дійшли висновку: розчарування від будь-якої влади неминуче.

— Якось ви мені казали, що якби переміг Янукович, це була б катастрофа, справжня трагедія для України. А що ви скажете тепер, коли він переміг?

— …

— Колись, за того режиму, з яким ви так уперто боролися, ми мали одну-єдину партію. Вона все вирішувала за нас: що нам говорити, писати, як жити. Нині ж маємо іншу крайність — багато партій, які виникають не заради якоїсь ідеї, а щоб привести до влади свою людину. Тобто їхнє завдання — підпирати й підштовхувати нагору свого лідера.

— Так воно і є. Більшість політичних партій, які зареєстровані в Україні, — це партії, створені кланами, економічними групами, підприємцями для захисту своїх інтересів. Це — не ідейні партії. Ось коли в Україні економічну діяльність регулюватимуть закони, тоді нікому непотрібно буде шукати якийсь «дах». Доки ж таких законів немає, підприємці просовуватимуть своїх людей до влади. Є й таке: дехто рвався до Верховної Ради, бо перед ним стояла дилема — або парламент, або тюрма. Звісно, парламент краще, бо там матимеш імунітет. Ясна річ, це ненормальне і, гадаю, тимчасове явище.

— Ви кажете, що з безбожниками, людьми, які не бояться гріха, вам не по дорозі. А як довго ви йшли до Бога?

— Коли я сидів за гратами, мав багато часу обдумати проблему віри і дійшов висновку, що існує Творець Всесвіту. Водночас ці розмірковування не зробили мене таким собі ортодоксальним християнином. Я, скажімо, вважаю, що Ісус Христос був одним із посвячених, великою людиною. І що далі, то більше й більше схиляюся до рідної національної віри. Я думаю, що духовне майбутнє української нації — у поверненні духовних прапорів наших пращурів. Там, у глибинах національного духу, маємо шукати втіху й заспокоєння для душі. Переконаний: віра в себе і свою духовність зробить Україну великою державою, а українців — людьми гордими, із почуттям власної гідності. Це будуть великі сини великої нації.

— Левко Григоровичу, за чим шкодуєте в житті?

— За тим, що народився не у вільній державі, а в колонії. І що замість стати професором філософії чи політології змушений був витратити життя на боротьбу за незалежність України.

джерело:http://www.dt.ua/3000/3760/70233/