Мєнт за національністю, москаль за віросповіданням, марксист за статевими ознаками, метросексуал за фахом – таким є середньостатистичний представник верхньої управлінської ланки за останніми дослідженнями дослідників посліду. І саме завдяки цим якостям йому вдається вибудовувати ефективну вертикаль управління мною.

Тим часом британський поціновувач тонкощів психіки серійних убивць Уїлсон зауважує, що визначальною ознакою сучасності є нестача прекрасного. Я далеко не маю такої колекції монстрів, як є в Уїлсона, проте добре знайомий з цілим рядом міністрів і знаю, що прекрасного не меншає, лише збільшується маса потворного.

Огидне є сильнішим подразником, аніж ніжне, радість руйнується болем, але біль не знімається насолодою. Звідки що береться? Не так давно суспільний організм вдалося замінити на суспільний механізм, який випереджаючими темпами продукує потворне. В старі добрі часи існування гидкого було виправдане, як виклик. На гидке ходили у хрестові походи, потворне відправляли на стайню, щоб його там випороли, але ворог роду людського винайшов порох, паротяг, прокуратуру і прем'єру нового кліпу Даші Астаф'євої, і сонце більше не проникало до платонівської печери.

Справа не в піднесенні технології і занепаді смаку, справа в новій тотальності відчуження, на яку дозволяють нові форми організації суспільства. Із заміною родового герба на паспортний номер, держава відчужує особистість, полишаючи людині лише фізіологію, упаковку. Першими, задовго до європейців, скуштувати цю чашу – парашу, довелося росіянам, задовго до широкого впровадження поміж ними імпортованого з Персії Руського Самовара та інших технологічних чудес. Якщо мусульманський рай, як стверджують хадіси, перебуває під сінню шабель, то посвист різок від початку є саундтреком Московського улусу. 600 років Москва є конвеєром потворного, в першу чергу для тих, над ким панує. Відрефлексувати це москвичі спромоглися тоді, коли стали петербуржцями, завдяки чому і виникла велика російська література – як довершений зразок депресивного реалізму.

Той самий Уїлсон дотепно зауважує, що навіть в найкращі роботи Достоєвського проникає атмосфера побутовості та істерії, чогось крайньо незначного, подібного до сварки двох гомосексуалістів. Саме тому популярність Достоєвського не спадає й досі, бо нині ця атмосфера накрила весь світ.

Характерно, що в Російській літературі відсутні визначні романтики. Адже саме романтики (такі, як Дюма, Стівенсон, Вальтер Скот) є справжніми реалістами (в достеменному значенні), знавцями реальних людських душ, натомість генії російської словесності чудово розбиралися лише у фізіології вигаданих ними персонажів. Один із найкращих українських журналістів Дружбинський згадує за те, що спочатку були опубліковані щоденники Толстого, де він, зокрема, на кількох сторінках у захваті описує першу шлюбну ніч із Софією Андріївною, і як вона були щаслива. Її щоденники побачили світ значно пізніше. Про цю ніч вона пише сухо, в чехівській манері, кількома словами: не так і не туди.

Російські класики мали справу з відчуженими душами. Саме тому в них не "психологізми", а психіатризми. Їхній світ несправжніх людей дуже близький нам – напівлюдям. Для російських класиків Росія була мов гарна картина, яку краще споглядати дещо здаля, з Бессарабії, як Пушкін, чи з Кавказу, як Лєрмонтов. Якщо вечори на хуторі поблизу Диканьки Гоголь описував, сидячи неподалік від Диканьки, то рускую птіцу-тройку вивчав за столиком римської кав'ярні, Тургенєв вивчав російську дійсність, не виїжджаючи з Баден-Бадену, Достоєвський по бідності поневірявся по петербурзьких двориках, проте, інсайт одержав таки в Монте-Карло. Толстой сидів у внутрішній еміграції у Ясній Поляні, практикуючи рольові ігри в ідеальних пейзан. Чехов тримався поближче до Японії, Горький буревістничав на Капрі, поки писав, а як повернувся до Батьківщини, вже тільки лизав. Набоков та Солженіцин експериментували з російською в англомовному середовищі.

Велика російська поезія ХХ ст. створена переважно євреями, які все ж таки суб'єктивно лишилися відстороненими спостерігачами. Російська література є справді великою (особливо для тих, хто недостатньо вільно володіє англійською), і хоча Добкіна важко уявити з томиком Цвєтаєвої в руках, і "Сєвастопольскіє раскази" не лежали під подушкою в Азарова, навіть коли він здавав Севастополь, ця мало ким прочитана література є важливою складовою Московського міфу, поряд з усією респектабельністю казенного православ'я, обширною, непридатною до життя територією та фантастичною абсурдистською історією.

Борці за рускоязичєство нині не читають, але слухають "шансон". Цей надривний жанр навряд чи колись буде визнаний великим (хоча, після хіп-хопу все можливе) проте його пафос абсолютно співпадає з центровою емоцією російської класики: небо Аустерліцу – кишки повилазили, проте хмарки були чудові, як я люблю ці ніжні, блакитні, бляклі північні квіточки, роздушені доленосним чоботом вертухая. Владимирський централ, вєтєр сєвєрни-и-ий...

Вибір між підмосковським і придніпровським десь такий: рефлексувати потворне, чи вистежувати його, ховаючи куркульський обріз під демісезонним пальто. В Україні віддавна все рефлексуюче пишеться в росіяни, все "схильне до втечі" - в українці. Це перешкоджає розвиткові вітчизняної прози, принаймні, доки зміняться світові тренди і предреалізм не заступить постмодернізм. Вся Російська література колись почалася з незатійливого тексту "явки с повінною", натомість, українська доблесть полягає в тому, щоб не писати пояснень, не підписувати протоколів і не читати неримованих текстів.

Д.Корчинський (продовжувач традиції Пісарєва-Белінського)