— У Тимошенко зараз є проблема, яка не вирішується. Це проблема створення єдиної або, принаймні, координованої опозиції. Я їй сказав, що сподівання на єдину опозицію — це манівці. Цього ніколи не буде в наших умовах: надто різні люди, надто різні завдання і надто різний склад електорату. Тому сподіватися, що все буде як вона хоче (мова про єдність) — нереально. Але домовитися на рівноправних, розумних засадах, скоординувати свої дії (не для того, аби щоденно долати владу, а для того, щоб пропонувати альтернативні програми) — цілком можливо. Хотілося б, аби хоч раз демократи продемонстрували здатність об’єднуватися не за годину до розстрілу, а хоча б за три години.

Я, як і всі, стомився до неможливості... Хочу довести сьогодні всім, з ким зустрічаюся, що 1991 рік був не марним, що Біловезькі угоди були не марними і що страждання, муки, сльози людей втілилися в якісь позитивні результати. Якщо це буде доведено в найближчі п’ять років, я вам відверто скажу — тоді будуть реальні підстави говорити, що ця влада зробила маленький поворотик керма в сторону, яка виводить нас на нормальне життя.

Скажете, песимістично, сумно все? Щоб продовжувати нашу з вами бесіду в більш оптимістичному дусі, розповім анекдот радянських часів. Отож, приходить чоловік в гості до кума Василя і каже: «Я тебе ніколи цього не питав, зараз запитаю. Як ти ставишся до радянської влади?». Василь подивився на нього і відповідає: «Я-то знаю, але сформулювати ну ніяк не можу». І тут заходить Одарка в хату, й Василь каже: «О! Я тобі на прикладі своєї Одарки розкажу про своє ставлення до радянської влади. Чуть-чуть хочу, трішечки боюся і дуже хочеться іншої!». Так от, я вам скажу, як я ставлюся до цієї влади: трішечки вірю, трішечки сподіваюсь, дуже сильно сумніваюсь, але хочу, аби мої (і не тільки мої) сумніви були розвіяні цією владою.

Л.Кравчук для газети "ДЕНЬ"