Мілан Лєліч, «Главред», 22.04.10 // 19:02

Дмитре Олександровичу, наскільки ймовірним є повторення в Україні нещодавніх подій у Киргизії?

Імовірність таких подій ніколи не вдається прорахувати. Революція завжди є несподіванкою - і для самих революціонерів, і для будь-яких зовнішніх спостерігачів. Це як в анекдоті, коли блондинка відповідає на питання, яка імовірність зустріти динозавра на Хрещатику: п’ятдесят на п’ятдесят – або зустрінеш, або ні. Але історія України вселяє оптимізм, що все ж таки ми ще побачимо чергову Коліївщину.

Оптимізм вселяє лише історія чи є і об’єктивні сучасні передумови?

Революція завжди має дві передумови. Перша - це почуття ображеної гідності. Революції здійснюються не голодними людьми, а людьми обуреними, завжди мають місце моральні підстави. Другий чинник – це зовнішня підтримка. В Киргизії вона була – з боку Росії, було й обурення кланового традиційного суспільства тим, що інтереси північних кланів не враховувалися. В Україні немає ні почуття гідності, ні зовнішньої підтримки, тому якщо щось і може відбутися, то лише промислом Господнім.

Що краще для нас – революція чи спокійне нуднувате життя, як у невеликих європейських країнах?

Безумовно, бунт завжди кращий. Тим більше в українській специфіці. Справа в тім, що війна-то триває вже зараз. Відбувається постійний і серйозний наступ на наші національні інтереси і цінності. Ми втрачаємо щодня. Відбувається наступ на наші соціальні інтереси. Відбувається наступ на наші релігійні цінності – як з боку безбожного глобалізму, так і з боку сатанинського РПЦизму. Щотижня ВР приймає нові закони, які обмежують наші права і можливості в різних сферах, зокрема і в політичних.

Ця війна не оголошена – так і половина війн ніколи ніким не оголошувалися, принаймні в 20 столітті. Якщо нас не відстрілюють на вулицях, то лише тому, що вважають, що ми вже змирилися із власною поразкою. А ті, хто не змирився, розуміють, що зараз час не для політичної чи культурної роботи, зараз час для війни. Кожна чесна людина має вставати з думкою: якої шкоди я можу завдати ворогу? Хай це буде невеличка шкода, але її має бути завдано.

А хто є «ворог»?

Ворог – це правляча еліта України, еліта РФ, це європейські чиновники, американські полковники, всі ті, хто нас обмежують.

Щось дуже багато ворогів у нас виходить... Вочевидь, перемогою така війна не закінчиться. Чи війна виправдовує сама себе – як естетична категорія зокрема?

Хоч би що робила людина, вона все одно помре. З точки зору смерті, життя себе не виправдовує. Тим не менше, жити потрібно. Ми християни і знаємо, що все закінчиться приходом антихриста і поразкою нашої діяльності, і все буде зрештою вирішено через друге пришестя Ісуса Христа.

То, може, потрібно не «метушитись», а спокійно чекати цих доленосних подій?

Потрібно «метушитись». З тієї самої причини, що потрібно жити. Жити потрібно, навіть знаючи, що ми помремо.

Чому, на вашу думку, Янукович переміг Тимошенко на виборах?

Український настрій був за зміни. Українці при всіх своїх недоліках – публіка скептична. Коли вони побачили, що їх вжухали «помаранчеві», вони захотіли помститися їм за допомогою Януковича.

Наступні вибори ситуацію змінять?

Вибори – це омана. На відміну від покера у виборах програє навіть той, хто не грає. Яка ситуація з виборами? От виникає якась радикальна партія, котра проводить своїх депутатів до представницьких органів влади. Через місяць усі ці люди забувають, кому вони зобов’язані – ми це вже багато разів бачили. Щоб тримати їх у покорі, треба застосовувати насильство. Але якщо «правильна» партія зможе систематично застосовувати насильство і залякування до власних представників, то воно буде діяти і на всіх інших.

Наскільки ймовірною є втрата Україною своєї незалежності і поглинання нашої держави Росією?

В України немає ніякої незалежності. Українську незалежність може бути проголошено лише на руїнах Москви. Все, що ми маємо, – квазінезалежність. Україна не спроможна вести жодної зовнішньої політики. Нам потрібно вибороти свою незалежність. Для того, щоб перемогти зовнішнього ворога, треба перемогти ворога внутрішнього, який, зокрема, сидить у душі кожного з нас.

Чому зараз зовсім не помітно активності «Братства»? Де феєричні акції, де броньовики під Центрвиборчкомом?

Ми свого часу досягли висот в організації симулятивних акцій, але згодом це стало нудно. Остаточно підтвердилося, що цей жанр вичерпався, на останніх виборах. У день другого туру було здійснено дві акції – молоді люди заблокували і закидали димовухами виборчу дільницю – цього не помітив ніхто, окрім СБУ. У цей час п’ятеро голих дівчат зайшли на дільницю – це показали всі телеканали. Конкурувати з голими дівчатами неможливо. Це можна робити лише через гомосексуальну естетику: вони роздягаються зверху, треба роздягатись знизу. Але якщо схильності до такої естетики немає, тут ти свідомо програєш. Тому ми вирішили віддати цю сферу оголеним дівчатам. А самим треба більше думати про якусь реальну діяльність. Або про філософію...

Часто кажуть, що «Братство» - свідомі провокатори, які влаштовують свої акції в обмін на матеріальну винагороду. Це правда?

У нас дуже розширене поняття «провокація». Будь-який художній акт, безумовно, є художньою провокацією – інакше він не має сенсу. Існує поліцейська провокація – ми когось підводимо під кримінальний злочин, щоб потім здати його «мусорам». Художніх провокацій було багато, бо ми багато займалися і займаємося мистецтвом. Поліцейських провокацій не було – всі, хто брав участь у наших заходах, зараз на волі, на відміну від багатьох інших - ми своїх завжди витягуємо. Чи робили ми що-небудь за гроші? Безумовно. Ми заробляли і заробляємо на цьому, до того ж більшою мірою, ніж видно через ЗМІ. Це цілком відповідає національній традиції, це традиції козацтва. Українці – це нація найманців. Спочатку ми приходимо як жебраки, потім як розбійники, а вже потім як князі.