Україні судилося жити або в першому, або в третьому світі. А «нейтрального» шляху немає – каже публіцист Микола Рябчук. В інтерв’ю британському інтернет-порталові openDemocracy він запевняє, що «гомо совєтікус» поволі відмирає. В українців є шанс на ще одну революцію, бо вони вже мають досвід громадянської поведінки. Тільки от важливо його не змарнувати й не тішити себе ілюзіями про міфічну східнослов’янську спільність та життєздатність керованої демократії.

Микола Рябчук – один із провідних інтелектуалів України. В інтерв’ю Інґо Петцу він окреслює свої погляди на поразку Помаранчевої революції та ранній етап президентства Януковича.

Інґо Петц: Пане Рябчук, що Ви можете сказати про Януковича як про президента?

Микола Рябчук: Він не відступає від пострадянської традиції грати з правилами, а не за ними. Утім, від попередників його відрізняє те, що його «блакитна» коаліція – набагато більш об’єднана та безпринципна, ніж була «помаранчева» коаліція. Нова команда намагається поширити на всю Україну систему, яку ці люди колись встановили в Донецькій області. Вони відчайдушно монополізують усю владу та знищують будь-який плюралізм, чи то політичний, економічний, чи навіть релігійний, культурний та мовний. Навряд чи вони доб’ються свого, але напруження зростатиме, й може спалахнути насильство, ба навіть кровопролиття. Мені б хотілося наголосити, що нова команда значно безпринципніша («мета виправдовує засоби») та авторитарніша («хто сильніший, той і правий») навіть за команду Кучми.

Звучить дуже різко. Отже, Україна знову втратила демократію та західні цінності? Чи скинуть українці Януковича, коли їм обридне його пост-пострадянська політика?

Західні цінності хай і не цілковито втрачені, але під дуже серйозною загрозою. Українське суспільство так само розчарувалося в хаотичній демократії Ющенка, як росіяни в марному плюралізмові Єльцина. Вони прагнуть «сильної руки», і в першу чергу це означає, що їм обридли недієздатні інституції, а шалено хочеться закону й порядку. Та як свідчать опитування громадської думки, українці значно менше за росіян готові жертвувати своїми громадянськими свободами чи обмежувати їх заради обіцянки процвітання. Це можна пояснити відмінностями історії. Я маю на увазі не лише західну частину України, яка до Другої світової війни не належала до Росії чи Радянського Союзу. Я маю на увазі й центр, що історично був частиною Речі Посполитої і повністю увійшов до складу Російської імперії лише наприкінці XVIII століття.

Однак таке ставлення можна пояснити й структурними причинами. У Росії авторитаризм має значну підтримку громадськості через те, що його пов’язують з імперією, амбіціями великої держави, з традиційним, глибоко вкоріненим антизахідництвом та шовінізмом. В Україні він може видатися привабливим лише невеликій радянофільській чи русофільській частині суспільства. Але навіть такі люди розуміють, що це буде явно неприйнятно для іншої, українофільської частини суспільства. А нікому не хочеться тут конфліктів. Отож українці дуже обережні в тому, що стосується будь-якого націоналізму, оскільки в розділеній країні він може вибухнути.

Власне кажучи, Ющенко програв не через те, що був націоналістом, а тому що його сприймали й зображували як націоналіста. І цього виявилося достатньо. Отже, навіть коли в Україні хтось захотів би сформувати міцну авторитарну більшість, вона неодмінно розкололася б від одного простого питання: «Якою повинна бути ця “сильна рука” – українською чи російською, україномовною чи російськомовною, “туземною” чи “креольською”?» До того ж, зауважте, є й сильна група – хоч і не більшість, але сильна продемократична меншість, – яка відкидає будь-який авторитаризм, російський чи український. Тому в разі загрози авторитаризму ця меншість знайде собі випадкових союзників в авторитарному таборі – у тій частині табору, яка відкидає не будь-який, а конкретно етнокультурний підвид авторитаризму.

Певна річ, розділеним є не лише українське суспільство, а й українська еліта. Справжня загроза в тому, що Янукович із командою просто не розуміють підступності політичних питань в Україні та складної ролі її численних ідентичностей. Янукович та його прибічники в основному родом із Донбасу – найбільш русифікованого та радянізованого регіону, де ці люди завжди правили у практично тоталітарному, бандитському стилі. Можливо, вони тішать себе ілюзіями, що вся Україна – більш-менш як Донбас. Можливо, вони також відчувають сильну спокусу поширити на всю країну ці самі методи, що виявилися такими ефективними.

Поки що західні уряди мовчазно прийняли парламентський переворот – можливо, через розчарованість політичною нестабільністю, міжусобними війнами між президентом та прем’єр-міністром і постійними безрезультатними виборами. Виглядає так, ніби вони дали Януковичу карт-бланш на майбутні реформи, який його команда може помилково сприйняти за ліцензію на майбутні порушення закону та урізання громадянських свобод. У цілому не думаю, що демократію в Україні буде успішно знищено, як у Росії чи Білорусі. Але боюся, що Янукович та його посіпаки спробують це зробити – і ціна опору буде дуже високою.

Вас як «фаната» Помаранчевої революції, мабуть, украй засмутила перемога Януковича на виборах.

Так, звісно, це гірка пілюля. Але не зовсім несподівана. Янукович не переміг по-справжньому: він отримав менш ніж 50% голосів, що кількісно на 400 тисяч менше, ніж у 2004 році. Але однозначно програли «помаранчеві» лідери. Вони повністю заслужили поразку і, власне, зробили все можливе для полегшення повернення Януковича.

Як до нього ставляться україномовні інтелектуали? Чи якось змінилася думка про нього?

Власне, не лише україномовні інтелектуали. Усі інтелектуали ставляться до нього скептично. Це стає зрозуміло, зокрема, з коментарів Михайла Белецького (російською). Він поборник російської мови і заповзятий критик політики «українізації» Ющенка, але нова влада йому теж не надто подобається. Янукович – груба, некультурна, автократична людина, з дуже обмеженим, провінційним світоглядом і практично без будь-якого стратегічного бачення своєї країни. Його перші кроки виправдали наші найгірші побоювання.

По-перше, він та його команда абсолютно нехтують законом та зухвало ігнорують Конституцію задля політичної вигоди. Досить сказати, що вони на невизначений час відклали місцеві вибори, які мали відбутись у травні, – і це попри те, що Конституція не містить положень на такий випадок. Вони створили парламентську коаліцію та сформували уряд абсолютно неконституційним чином, здійснивши певного роду парламентський переворот. (У 2008 році Конституційний Суд проголосив такий спосіб формування коаліції неконституційним. Тепер же судді прийняли протилежне рішення – подейкують, завдяки великим хабарам та залякуванню).

По-друге, Янукович та його команда провадять мстиву, конфронтаційну лінію політики, яка поглиблює розходження всередині країни. Один з його міністрів, міністр освіти пан Табачник, виголосив чимало надзвичайно українофобських заяв. Він за них так і не вибачився, пояснивши, що його політичні погляди ніяк не пов’язані з професійною діяльністю в міністерстві. Пан Могильов, міністр внутрішніх справ, заявив, що Сталін мав рацію, коли депортував усіх кримських татар до Сибіру, тому що вони були колабораціоністами. Російська/російськомовна команда Януковича страждає на ксенофобію й навряд чи принесе країні міжетнічну злагоду та гармонію.

І по-третє, на адресу більшості членів його нової команди в різний час лунали серйозні звинувачення в корупції. Є вагомі підстави вважати, що їхні вміння та воля до реформ істотно поступаються апетитові до грабунку економіки.

На Заході багато хто вважає, що перемога Януковича означила поразку Помаранчевої революції. Це правда?

І так, і ні. Помаранчева революція зазнала поразки в 2005 році, коли «помаранчеві» лідери відмовилися реформувати інституції, а суспільство не змогло змусити їх виконати обіцянки. Подальші події – це просто передсмертна агонія революції, і результатом цієї агонії стало повернення Януковича. Водночас спадщина революції – значно глибша й триваліша. Це помітно з появи в Україні громадянського суспільства: воно ще не дозріло, щоб фундаментально змінити систему, але досить сильне, аби опиратися авторитарному тискові та відстоювати основні громадянські права й свободи мирним, ненасильницьким шляхом. Якщо вірити в теорію залежності від попереднього розвитку, то можна стверджувати, що революція зазнала поразки через те, що в минулому в нас було дуже мало досвіду в конституціоналізмі та демократії і надто багато беззаконня та автократії. Але можна стверджувати й те, що наступного разу на українців чекає успіх, бо тепер у їхньому минулому є важливий, хоч і нетривалий досвід громадянської поведінки, взаємної довіри та солідарності під час революції.

Схоже, ментальність «гомо совєтікус» (авторитарна і т. д.) усе ще панує в політичній культурі України. Чи скоро вже зникне цей вид? Чи є молодше покоління політиків, які дозволяють сподіватися на демократичний розвиток України?

Я вважаю, що «гомо совєтікус» поступово зникає. Це доводять і соціологічні опитування: люди стають дедалі впевненішими, менше розраховують на опіку й проявляють більше ініціативи. Однак не зникла проблема низького суспільного капіталу, а також проблема «східноєвропейської політичної культури», як називає її Дьйордь Шьопфлін. У цьому плані Україна (можливо, за винятком західної, греко-католицької частини) не дуже відрізняється від балканських країн, які належать до того самого цивілізаційного середовища Східного Християнства. Якщо поглянути на нашу внутрішньополітичну боротьбу з цієї точки зору, то відмінність між Ющенком–Тимошенко з одного боку та Іліеску–Бесеску чи ще якихось поганих східноєвропейських політиків з другого – не така вже й велика. Відразливе суперництво всередині «помаранчевого» табору не надто різнилося від політичного суперництва в інших посткомуністичних країнах. Проте головна відмінність полягала в тому, що у всіх цих країнах не було «третьої сили», ґрунтовно представленої в Україні антинаціональними, антиєвропейськими Партією регіонів та комуністами. Це означає й те, що у всіх цих країнах Росія не змогла нашкодити основним кандидатам так ефективно, як в Україні.

Мені здається, що і українська еліта, і суспільство загалом стомилися від усього цього беззаконня та інституційної недієздатності. Те, як народ проголосував за Тігіпка та Яценюка, які посіли третє й четверте місяця в першому турі останніх виборів, значною мірою свідчить про потребу суспільства у (відносно) нових обличчях і, що ще важливіше, у політиках, що позиціюють себе менш ідеологічно – «прагматиками» й «технократами». (2004 року Ющенко переміг на виборах завдяки популярному іміджеві, який згодом зруйнувала його приголомшлива безпорадність). Але головна проблема в тому, як змінити правила гри без зовнішнього арбітра – те, що вчені називають «залученням третьої сторони». Невдоволення громадськості замало. Згадайте фінальну сцену «Скажених псів» Тарантіно. Три гангстери наставляють один на одного зброю, й ніхто не хоче першим її опускати, бо може першим і померти. На Балканах ЄС і НАТО зіграли роль зовнішнього арбітра зі ще більшим пістолетом. І це допомогло змінити парадигму.

Тому знайти вихід буде складно. Але я вірю, що якщо в українців знайдеться добра воля, злагода і критична маса для змін, ЄС допоможе. Ми (маю на увазі Україну та ЄС) одразу ж після Помаранчевої революції цей шанс втратили, але сподіваюся, що не втратимо наступного. Нам просто потрібно добре попрацювати, щоби шанс знову з’явився.

Як щодо культурного бачення майбутнього України? Стати частиною ЄС? Заходу? Чи віднайти власний шлях, канал зв’язку між Заходом і Сходом?

Я не вірю ні в який «третій шлях», «канали», «мости», «нейтралітет». Чи ще якусь пустопорожню риторику, що в кращому випадку наївна, а в гіршому – лицемірна й на руку геополітичним махінаціям Кремля. Росіяни можуть обманювати себе «третім шляхом», допоки мають нафту і газ – але Україна собі цього дозволити не може. Або ми зробимо неймовірне зусилля, щоб приєднатися до країн «першого світу», «золотого мільярда», центру світової економіки (за визначенням Валлерштайна), або залишимося на цій периферії (чи, як Китай або Росія, на напівпериферії). Україну третій шлях приведе прямо в «третій світ». Мені б хотілося, щоб наші політики чітко це казали, а не загравали з провальними ідеями. Українці розділені у своїй орієнтованості на Захід і Росію (або ж, якщо точніше, міфічну східнослов’янську/православну «умму»). Однак цей вибір стосується не лише політики, геополітики чи навіть ідентичності. Справа у цінностях, рівневі та способові життя, захищеному та благочинному майбутньому. Це потрібно чітко сказати. Розходження між українцями не означають, що ми мусимо уникати чіткого вибору. Це лише означає, що в нас мають бути кращі пояснення, ми повинні наполегливіше працювати й, можливо, спокійніше та обережніше рухатися.

У Білорусі, наприклад, багато хто каже: «Дякувати Богу, ми живемо не в такій хаотичній, корумпованій, бандитській державі, як Україна». Що Ви на це скажете?

Якщо білорусам чи росіянам подобається їхня ідея щастя, то я не намагатимуся переконати їх, що вони неправі. Особисто я не думаю, що їхні країни є менш корумпованими. Просто завдяки неофіційній цензурі інформації про корупцію менше. А контроль над корупцією, який провадять їхні авторитарні правителі, – більш централізований та ієрархічний. Тому, якщо хочете почути від мене відповідь, я скажу: у них президент є хрещеним батьком єдиної мафії. А в нас поки що (доки Янукович не ввів в Україні білоруську систему), співіснують чимало конкурентних мафій, завдяки чому в країні виникає певного роду плюралізм. Це не демократія, але вона може виникнути з цього плюралізму – як це відбулося в Західній Європі після Середньовіччя. Нехай Україна хаотичніша, але вона має шанс на прорив. А вони ні. Мені подобається порівняння Боріса Нємцова, який назвав українську політику притулком для божевільних, а російську – цвинтарем: «Теоретично, в притулку для божевільних можна вилікуватися. На цвинтарі ж – ні».

Інго Петц – вільнонайманий журналіст із Німеччини.

Оригінал ілюстрації: http://media.photobucket.com/image/recent/LunaBebop/revolution.jpg, автор LenaBebop.

Оригiнал матерiалу:
http://www.opendemocracy.net/od-russia/ukraines-new-regime-first-…