Заява № 19164/04

Дія 97 в. Україна

Шановний пане,

Відповідно до Правила 77 §§ 2 і 3 Судового регламенту І я вкладаю копію рішення Колегії суддів у вищевказаній справі. Це повідомлення є винесенням рішення суду.

З рішенням можна ознайомитись на Інтернет-сайті суду (http://www.echr.coe.int).

Звертаю Вашу увагу на обставини, за яких рішення стане остаточним (Статі 42 та 44 § 2 Конвенції). Будь ласка, зверніть увагу на те, що будь-який запит щодо передачі цього рішення на розгляд до Великої колегії суддів необхідно обґрунтувати належним чином, а також подати до Реєстру протягом трьох місяців, починаючи від сьогодні (див. Ковачіч та ін., Словенія [GC], № 44574/98, 45133/98 та 48316/99, § 197, 3 жовтня 2008 р.). Якщо справа Вашого клієнта є спірно «винятковою» та підіймає «серйозне питання» в рамках значення Статі 43 Конвенції, а також якщо він бажає передати її до Великої колегії суддів, його запит необхідно подати однією з офіційних мов Суду, англійською або французькою, якщо на прохання Президент відділу не дозолив користуватись іншою мовою.

З повагою,

_________

К. Вестердік

Секретар відділу

Додаток: Рішення

Адреса: Рада Європи, 67075 Страсбург CEDEX, Франція тел./ факс: +33 (0)3 88 41 20 18, +33 (0)3 88 41 27 30

www.echr.coe.int

Європейський суд з прав людини

П‘ятий відділ

Справа «Дія 97» в. Україна

(Заява № 19164/04)

РІШЕННЯ

Страсбург

21 жовтня 2010 року

Це рішення стане остаточним за умов, визначених у Статі 44 § 2 Конвенції. Воно може підлягати редакторському виправленню.

У справі «Дія 97» в. Україна

Європейський Суд з прав людини (П‘ятий відділ), представлений на засіданнях Колегією судів, до якої входять

Пір Лоренцен, Президент

Карел Юнгвірт

Рейт Марусте

Марк Віллігер

Ізабель Берро-Лефевр

Мір‘яна Лазарова Трайковська

Ганна Юдківська, суді

таКлавдія Вестердік,Реєстратор відділу,

провівши 28 вересня 2010 року нараду за зачиненими дверима,

виніс наступне рішення, яке було прийнято у той же день:

ПОРЯДОК

Справа, яка починається з заяви (№ 19164/04) проти України та подана до Суду на підставі Статі 34 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод («Конвенція») українською компанією з іноземним капіталом «Дія 97» («Компанія-заявник») 9 березня 2004 року.
Компанію-заявника представляв практикуючий юрист м. Києва, А. Мамалига. Уряд України («Уряд») представляв представник уряду, Ю.Зайцев.
Компанія-заявник зокрема посилалась на те, що під час першого етапу проваджень проти Судових виконавців знехтували її правом на справедливий суд.
4 листопада 2009 року Президент п’ятого відділу вирішив повідомити Уряд про цю заяву. Також було вирішено одночасно перевірити обґрунтування заяви та її законність (Стаття 29 § 1).

ФАКТИ

1. Обставини справи

Компанія-заявник – це юридична особа, зареєстрована відповідно до законодавства України, офіс якої розташований в Києві.2

А. Претензії компанії-заявника проти компанії «Ю.» та перший етап проваджень

17 травня 2001 року компанія «Ю.» (Ю) віддала під заставу компанії-заявнику нерухомість, розташовану в місті Євпаторія («нерухомість»). Заставу було засвідчено нотаріально, а також передбачалось, що у випадку невиконання грошових зобов’язань «Ю» за основною угодою компанія-заявник має право вимагати від нотаріуса видати виконавчий надпис про виконання стягнення відносно нерухомості.
4 липня 2001 року, тобто після подання запиту компанією-заявником, нотаріус видав виконавчий надпис про виконання стягнення, який наказував судовим виконавцям продати нерухомість на відкритих торгах, а претензії компанії-заявника задовольнити за рахунок отриманих коштів.
11 липня 2001 року Управління державної служби судових виконавців м. Євпаторії («судові виконавці») почало процедуру правозастосування за виконавчим надписом про виконання стягнення.
7 травня 2002 року Господарський суд Автономної Республіки Крим наказав компанії «Ю» виплатити 171 728,86 гривень (грн.) компанії-заявнику. Судові виконавці почали окрему процедуру правозастосування відносно такого рішення.
6 червня 2002 року Судові виконавці об‘єднали процедури правозастосування стосовно виконавчого надпису про виконання виконавчого надпису та рішення.
12 вересня 2002 року після того як Судовим виконавцям не вдалось продати нерухомість на відкритих торгах, вони передали власність компанії «М» («М») , яка була одним з інших кредиторів компанії «Ю». Компанія-заявник заявила відвід проти цих дій виконавців.
3 грудня 2002 року Господарський суд Автономної Республіки Крим визнав позов компанії-заявника проти Судових виконавців недопустимим. Суд відзначив, що позов був погашений давністю і з оглядом на Статтю 121-2 Господарського кодексу («ГК») господарські суди не мають право його розглядати, оскільки він підіймає питання щодо нібито невідповідного правозастосування наказу нотаріуса про виконання судового рішення, розглядаючи яке господарські суди не мають повноважень виносити по ньому рішень.
12 лютого 2003 року Апеляційний господарський суд м. Севастополь (Апеляційний господарський суд), розглядаючи звернення компанії-заявника, прийняв рішення про те, що позов було подано вчасно, проте затвердив висновок суду першої інстанції про те, що позов не входить до юрисдикції господарських судів. Компанія-заявник звернулась з оскарженням цього рішення.
13 травня 2003 року Вищий господарський суд призначив тимчасову міру, за допомогою якої він наклав арешт на нерухомість, що очікувала розгляду справи.
19 травня 2003 року Вищий господарський суд скасував рішення від 12 лютого 2003 року як безпідставне та передав Апеляційному господарському суду з метою нового розгляду.

23 червня 2003 року Апеляційний господарський суд з‘ясував, що господарські суди мають повноваження виносити рішення при розгляді позову компанії-заявника, оскільки під час процедури правозастосування, про яку йде мова, також розглядалось рішення господарського суду (а саме рішення від 7 травня 2002 року). Далі він оголосив рішення Судових виконавців від 12 вересня 2002 року незаконним та зобов’язав їх продати нерухомість на відкритих торгах за зниженою ціною.
27 жовтня 2003 року Вищий господарський суд скасував рішення від 23 червня 2003 року у зв’язку з тим, що сторонам не повідомили належним чином про слухання, і передав справу до Апеляційного господарського суду для повторного розгляду.
Тим часом на підставі угод від 11 та 18 вересня та 2 жовтня 2003 року компанія «М» продала нерухомість фізичній особі «В».
22 січня 2004 року Апеляційний господарський суд оголосив рішення Судових виконавців від 12 вересня 2002 року незаконним та зобов’язав Судових виконавців продати нерухомість на відкритих торгах за зниженою ціною.
21 квітня 2004 року Вищий господарський суд підтримав рішення Апеляційного господарського суду від 22 січня 2004 року.
26 серпня 2004 року Верховний суд відхилив касаційну скаргу Судових виконавців проти рішення Вищого господарського суду від 21 квітня 2004 року.
7 жовтня 2004 року «В» подав до Верховного суду касаційну скаргу проти рішення Верховного господарського суду від 21 квітня 2004 року. Він попросив продовжити строк давності його касаційної скарги у зв’язку з тим, що він не знав про розгляд справи до 1 жовтня 2004 року. Також він попросив про припинення розгляду справи, оскільки господарські суди не мають повноважень виносити рішення при розгляді справи.
18 листопада 2004 року Верховний суд надав «В» дозвіл на розгляд касації та почав нове касаційне провадження.
21 грудня 2004 року Верховний суд, розглядаючи касаційну скаргу «В» по суті, з‘ясував, що позов компанії-заявника стосувався нібито невідповідного правозастосування наказу нотаріуса про виконання судового рішення в той час, як господарські суди можуть розглядати скарги щодо правозастосування рішень, постанов та резолюцій, які приймають виключно господарські суди. Далі він визнав, що на той час нерухомість належала фізичній особі. Таким чином, Верховний суд з‘ясував, що справа не входила до компетенції господарських судів, скасував рішення Вищого господарського суду від 21 квітня 2004 року і припинив провадження у справі.

Б. Другий етап проваджень

У невизначений день компанія-заявник почала провадження у Господарському суді м. Києва проти Судових виконавців та Міністерства юстиції, намагаючись позбавити чинності рішення Судових виконавців від 12 вересня 2002 року та вимагаючи відшкодування збитків.
10 березня 2005 року суд з‘ясував, що рішення Судових виконавців від 12 вересня 2002 року було незаконним. Також він відхилив скарги компанії-заявника про відшкодування збитків у зв’язку з неможливістю виплатити необхідні судові видатки. Компанія-заявник не оскаржила це рішення, а судові виконавці оскаржили.
31 серпня 2005 року Апеляційний господарський суд м. Києва відхилив скаргу Судових виконавців як погашену давністю.
29 березня 2006 року Вищий господарський суд підтримав рішення Апеляційного господарського суду м. Києва від 31 серпня 2005 року.
18 травня 2006 року Верховний суд підтримав ухвалу Вищого господарського суду від 29 березня 2006 року.

В. Третій етап проваджень

16 серпня 2006 року компанія-заявник почала провадження в Господарському суді м. Києва проти Судових виконавців, Міністерства Юстиції та Державного казначейства, вимагаючи відшкодування збитків за незаконне рішення Судових виконавців від 12 вересня 2002 року.
30 січня 2008 року суд відхилив скаргу компанії-заявника як погашену давністю та безпідставну.
10 квітня 2008 року Апеляційний господарський суд м. Києва підтримав рішення від 30 січня 2008 року. Компанія-заявник програла державі, звернувшись з касацією проти рішення від 10 квітня 2008 року.

ІІ. ВІДПОВІДНИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАКОН

Господарський кодекс від 6 листопада 1991 року (згідно з формулюванням у відповідний час)

Стаття 1 ГПКУ передбачає серед іншого те, що юридичні особи та громадяни, зареєстровані як приватні підприємці, мають право на звернення до господарських судів відповідно до певних юрисдикційних правил з метою захисту своїх прав та інтересів.
За Статтею 26 та 27 ГПКУ треті сторони приймаються до проваджень до моменту прийняття рішення господарського суду першої інстанції, а також вони мають однакові процесуальні права, як і інші сторони.
За Статтею 107 та 108 ГПКУ сторони у справі та прокурор мають право на звернення з касацією до Верховного господарського суду проти рішення господарського суду першої інстанції, яке набуло чинності, а також проти рішення апеляційного господарського суду. Касаційну скаргу також вправі подавати особи, які не приймали участі у провадженнях, якщо на їх права та зобов’язання вплинули оскаржені рішення суду.
Стаття 111-14 ГПКУ серед іншого також встановлює, що сторони у справі та Генеральний прокурор мають право звернутись з касацією до Верховного суду проти рішення Вищого господарського суду.
Відповідно до Статті 111-16 ГПКУ рішення Вищого господарського суду можна оскаржити через касацію у Верховному суді протягом одного місяця з моменту його прийняття. Проте якщо підстави для його оскарження через касацію виникають після того, як закінчився його строк давності, Верховний суд зобов’язаний прийняти касаційну скаргу до розгляду.
Стаття 121-2 ГПКУ передбачає посеред іншого, що скарги про дії або упущення органів Служби судових виконавців щодо правозастосування рішень, постанов або резолюцій господарських судів має право подавати кредитор, боржник або прокурор протягом десяти днів з моменту прийняття оскарженого рішення або коли йому стало про нього відомо або ж після того, як потрібно було вжити відповідну міру.

ЗАКОН

І. Заявлене порушення Статті 6 § 1 Конвенції

Компанія-заявник подала скаргу про те, що її право на справедливий суд було порушено Верховним судом, який розглянув касаційну скаргу «В» без врахування національних процесуальних норм. Компанія-заявник посилалась на Статтю 6 § 1 Конвенції, яка звучить, наскільки це доречно, наступним чином:

«При визначенні своїх громадянських прав та обов’язків…кожен має право на справедливе…слухання…суду…»

А. Допустимість

Уряд стверджував, що було неможливо застосувати Статтю 6 § 1 Конвенції в її громадянському параграфі. На їхню думку, перший етап проваджень не визначив жодних громадянських прав та обов’язків з боку компанії-заявника, проте лише розглянув законність адміністративних дій державних органів.
Компанія-заявник спростувала ці аргументи. Вона заявила, що предметом проваджень, які обговорюються, було рішення судових виконавців від 12 вересня 2002 року, за яким нерухомість, яку віддали під заставу на користь компанії-заявника, була переведена від компанії-боржника до іншого кредитора, тим самим порушуючи переважні права компанії-заявника. В результаті цього адміністративного рішення було порушено майнові права компанії-заявника.
Суд відзначає, що в цих провадженнях компанія-заявник намагалась позбавити чинності рішення судових виконавців від 12 вересня 2002 року у зв’язку з тим, що це рішення порушувало її переважні права на нерухомість. Суд вважає, що ці переважні права були громадянськими за своїм характером. Він поділяє погляди про те, що Стаття 6 § 1 Конвенції застосовується за своїм громадянським параграфом, а також що потрібно відхилити заперечення Уряду.
Далі Суд відзначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою в рамках значення Статті 35 § 3 Конвенції. Він відзначає, що вона не є недопустимою на будь-яких інших підставах. Таким чином її необхідно визнати як допустиму.

Б. Конкретні обставини

Компанія-заявник подала позов про те, що Верховний суд не міг розглядати касаційну скаргу «В». Вони посилались на Статтю 111-14 ГПКУ, яка передбачає, що право подати касаційну скаргу до Верховного суду мають лише сторони за провадженням або Генеральний прокурор.
Уряд не надав жодних коментарів щодо конкретних обставин скарги.
Суд повторює, що право на справедливе слухання судом, яке передбачено Статтею 6 § 1 Конвенції, необхідно тлумачити у світлі Преамбули до Конвенції, у відповідній частині якої заявляється, що норма права є частиною загального надбання Країн-учасниць Договору. Одним з основних аспектів норми права є принцип юридичної визначеності, який припускає повагу до принципів судового прецеденту, а саме принципу остаточного характеру рішень (див. Рябих в. Росія, № 52854/99, § 52 ECHR 2003-Х).
Далі Суд вважає, що процесуальні права розраховані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя та відповідність принципу юридичної визначеності, а також, що сторони повинні мати паво на очікування застосування цих норм. Цей принцип застосовуються у двох напрямках і не тільки відносно сторін, але й відносно національних судів (див. серед інших органів Жанет де Гоні в. Іспанія, № 55782/00, § 36, ECHR 2002-VIII; Гороу в. Греція (№ 3), № 21845/03, § 27, 22 червня 2006; Міхолапа в. Латвія, № 61655/00, § 24, 31 травня 2007; та Андрєєва в. Латвія [ГК], № 55707/00, § 99, ECHR 2009-…)
Щодо цієї справи Суд робить зауваження про те, що відповідно до Статті 111-14 ГПКУ згідно з формулюванням у відповідний момент Верховний суд міг приймати касаційні скарги, подані сторонами у провадженні або Генеральним прокурором. У зв’язку зі Статтями 26 та 27 ГПКУ він також міг приймати касаційні скарги від третіх сторін.

На відміну від Вищого господарського суду (див. параграф 35 вище), Верховний суд не міг приймати касаційні скарги від будь-яких інших осіб, які заявляли про те, що їхні права зазнали б впливу, якщо б їх не прийняли до проваджень раніше. У такому відношенні Суд визнає, що умови для допустимості касаційних скарг до Верховного суду, який був четвертим рівнем юрисдикції у господарських провадженнях, могли бути більш вимогливими, ніж для інших скарг (див. за необхідних змін усіх факторів компанія «Levages Prestations Services» в. Франція, 23 жовтня 1996, §§ 44-45, Звіти про рішення та постанови 1996-V).

Таким чином виявляється, що при розгляді касаційної скарги, поданої «В», кого не було прийнято до проваджень раніше у будь-якій якості, Верховний суд знехтував прозорими та точними процесуальними правами, які регулюють здійснення правосуддя, дотримання якого законно очікувала компанія-заявник.
Це процесуальне порушення посилено тим фактом, що в результаті перегляду касації Верховний суд скасував весь судовий процес і звів до нуля рішення суду, які на момент перегляду мали дію судового прецеденту.
Суд визнає, що інтереси «В», який нібито не знав про провадження раніше, могли зробити необхідним перегляд справи. Однак процесуальні права не дозволили Верховному суду вчинити таким чином. Уряд не зміг пояснити процесуальні підстави, які б могли виправдати розгляд Верховним судом касаційної скарги «В». Також суд відзначає, що ніщо не перешкоджало «В» спробувати захистити свої інтереси законними способами в рамках існуючого господарського провадження (подібний спосіб дій було проаналізовано Судом в нещодавній справі Гороу в. Греція (№ 2) (ГК), № 12686/03, §§ 27-42, ECHR 2009-…) або шляхом окремого громадянського позову.
Враховуючи все вищесказане Суд вважає, що розгляд Верховним судом касаційної скарги «В» порушив принцип юридичної визначеності та право компанії-заявника на справедливий суд. Відповідно було порушено Статтю 6 § 1 Конвенції.

ІІ. Інші заявлені порушення Конвенції

Компанія-заявник скаржилась на те, що процедура правозастосування на її користь була проведена неправильно Судовими виконавцями, а також що процедура з метою оскарження неправильного способу дій Судових виконавців була неефективною. Вони посилались на Статтю 13 Конвенції. Також компанія-заявник поскаржилась відповідно до Статі 6 § 1 Конвенції про те, що перший етап проваджень тривав занадто довго.
Розглянувши доводи компанії-заявника у світлі всього матеріалу, яким володіє Суд, він з‘ясував, що наскільки питання, про які говориться у скарзі, стосуються його компетенції, вони не виявляють жодного прояву порушення прав та свобод, встановлених у Конвенції.
Таким чином випливає, що цю частину заяви необхідно оголосити недопустимою як явно необґрунтовану відповідно до Статі 35 §§ 3 та 4 Конвенції.

ІІІ. Застосування Статті 41 Конвенції

Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд з‘ясовує, що було порушено Конвенцію або Протоколи до неї, і якщо місцевий закон Вищої країни-учасниці Договору, про яку йдеться мова, дозволяє тільки часткове відшкодування, у разі необхідності Суд повинен надати постраждалій стороні справедливе задоволення.»

А. Збитки

Компанія-заявник заявила 256 338,79 Євро грошових збитків.
Уряд заявив, що вимога є необґрунтованою.
Суд відзначає, що якби рішення на користь компанії-заявника не було скасовано Верховним судом в процесі першого етапу проваджень, Судові виконавці повинні б були продовжити продаж на відкритих торгах, намагаючись продати нерухомість, про яку йде мова. Однак у відповідний час нерухомість було продано «В» (див. параграфи 18-21 вище). Крім того, навіть припускаючи, що майнові інтереси «В» не були задіяні, результат процедури правозастосування залишився б невідомим, оскільки він залежав би від багатьох факторів, в тому числі від успіху відкритих торгів. Також Суд відзначає, що компанія-заявник не змогла подати будь-які оцінки вартості, за якими був можливим обґрунтований продаж нерухомості у відповідний час. Враховуючи вищевказане Суд вважає, що вимога відшкодувати грошові збитки є безпідставною. Таким чином він відхиляє скаргу.

Б. Видатки та витрати

Компанія-заявник не подала жодної скарги щодо відшкодування видатків та витрат. Таким чином Суд не відшкодовує жодні з них.

НА ПІДСТАВІ ВИЩЕВКАЗАННОГО СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Визнає скаргу на підставі Статті 6 § 1 Конвенції (щодо недостатньої справедливості при касаційних провадженнях, які було розпочато у жовтні 2004 року фізичною особою «В» ) допустимими, а решту заяви недопустимою;

2. Вважає, що було порушено Статтю 6 § 1 Конвенції;

3. Відхиляє вимогу компанії-заявника щодо справедливої сатисфакції.

Оформлено англійською мовою, сповіщено у письмовому вигляді 21 жовтня 2010 року відповідно до Правила 77 §§ 2 та 3 Регламенту суду.

_________________